Викладач мехмату Юрій Головатий — про зібрані ним 1,5 мільйона гривень на допомогу армії та відповідальність старшого покоління за те, що нині відбувається на сході

Переді мною за столом сидить чоловік у берцях, камуфляжних штанах та світлому светрі. Це Юрій Головатий — викладач механіко-математичного факультету ЛНУ ім. Івана Франка, який окрім цього ще волонтер. Він із командою небайдужих під назвою «Мехмат іде на війну» зібрали вже приблизно півтора мільйона гривень для бійців.

У коридорі висять фотографії студентів та викладачів факультету, які сьогодні захищають Україну на Донбасі. В один із будніх днів Юрій Головатий дізнався, що колегу з кафедри мобілізують. Щоб купити необхідне, Юрій зібрав для мехматівця на факультеті орієнтовно 450 гривень. Пішли чутки, мовляв, викладач збирає гроші на АТО. Так починалась ця історія.

МАСШТАБНІСТЬ ЗА РАХУНОК ДОВІРИ

«Я боявся цих грошей, бо не знав, що з ними робити», — починає розмову Юрій Головатий. Математику викладає на факультеті вже 27 років. Ми сидимо на кафедрі диференціальних рівнянь, він продовжує: «Я навіть вважав, що не зможу їх реалізувати. Відчував велику відповідальність. Та і взагалі, такі речі важко починати з нуля. А нас небагато було спочатку, особливо влітку — двоє-троє. Думаю, масштабності досягли за рахунок великої довіри, з якою ми працюємо з людьми».

Після першого збору Юрію спало на думку через «Фейсбук» звернутися до всіх випускників мехмату з проханням єднання сил та допомоги фронту. І це спрацювало.

— Бачили, я зайшов із конвертом? — запитує Юрій та розкриває цей конверт. Там 50 євро. — Хтось передав через охорону університету. Навіть не знаю, хто це.

Дуже часто великі суми приходять з-за кордону, де є випускники мехмату. Навіть з ПАР приходили. Загалом же, ініціативна група допомагає взводу чи роті, де є  випускники факультету.

— Коли з’явилися гроші, ми зрозуміли, що можемо розширити свою діяльність. Хоча перша допомога була дуже конкретною, проте грошей на неї не вистачало. Найголовніше, що треба було зробити тоді, — одягнути у бронежилети та кевларові шоломи наших математиків.

Перед нашою зустріччю волонтер якраз вертався зі складу від друзів з ініціативи «Допоможи фронту». Закупив кілька пар французьких флісових светрів та рукавиць, які скоро передадуть у зону проведення АТО. Група допомагає хлопцям з 24-ї окремої механізованої бригади, 80-ї окремої аеромобільної бригади, прикордонникам Маріуполя, добровольчому батальйону ОУН, частково допомагали 28-й окремій механізованій бригаді. З часом команді стало легше. Тоді вони змогли допомагати не тільки мехматівцям, а й іншим солдатам.

— Літо було напруженим, — важко зітхає Головатий. — Це було Зеленопілля, в якому опинилося багато наших випускників. Ми не знали, як їм допомогти в оточенні. Відправляли вантажі, але вони не проходили, їх розстрілювали. Один вантаж зник у Луганську. «Правий сектор» віз ще один із Дніпропетровська й потрапив у засідку. Декількох бійців тоді поранили, однак допомога майже вся вціліла і потрапила в Артемівську лікарню.

 У КРАЇНІ ВИНИКЛА «НАРОДНА ТИЛОВА СЛУЖБА»

На робочому місці Юрія висять фото з його аспірантами. Часом хтось заходить на кафедру. Ця робота для нього стала певним способом життя, адже анексія Криму Росією завдала психологічного удару. Саме волонтерство «відновило» та надало нових сенсів. Ми розмовляємо далі.

— Це моя війна, я себе таким чином мобілізував, — говорить Юрій. — Для мене волонтерство — новий величезний пласт життя. Я знайшов десятки нових друзів, зокрема у Львові, настільки хороших людей, що хоча б заради того, щоб із ними познайомитися, варто було цим зайнятися. Відчуваю, що змінився погляд на людей та своє оточення.

Юрію надходить повідомлення на телефон.

— Дивіться, — каже мені він і показує останнє сповіщення. — Щойно надійшла 1000 гривень.

Несподівано розмова заходить за слово «волонтер», що означає: людина, яка займається забезпеченням війська.

— Наші волонтери — це щось нове, що вимагає нового терміну, відтак, потребує дослідження цього явища, —  спокійно аналізує Головатий. — У країні сама по собі виникла своєрідна «Народна тилова служба», яка цілком замінила офіційні структури. Ті були абсолютно інертні, пасивні, можна це назвати навіть відкритим саботажем.

 «ЦЕ ПРОВИНА МОГО ПОКОЛІННЯ»

Ставлю запитання — риторичне — про закінчення війни. На нього Юрій Головатий одразу не відповідає. Ще влітку він міг якось прогнозувати. Але непередбачуваність війни диктувала свої умови. Тепер волонтер припинив щось передбачати:

— Кожного дня є робота — і все. І буде вона до того часу, поки мої хлопці на фронті потребуватимуть допомоги.

Юрій проти того, щоб воювати йшли хлопці до 25 років. «Це війна не вашого покоління», — говорить він своїм студентам-добровольцям. Наприкінці 1980-х років математик навчався у Московському університеті імені Ломоносова. З друзями  створювали такі ініціативи, як «Український молодіжний клуб», Товариство «Славутич». «Тепер, після 23 років Незалежності, я розумію, що це провина мого покоління — ми не збудували держави. Тому війна наша, — говорить доцент студентам та продовжує: — Я би хотів, щоб вона завершилася швидше, аби ви не застали тотальної мобілізації й не були змушені відчути всю суть помилок нашого покоління на собі».